Падіння помаранчевого яструба (очима революціонера)

[Громадянин]

Перемога на виборах отримується завдяки тому, що більшість людей голосують не «за», а «проти».
Ф. Адамс

Вибори дійшли до свого логічного завершення. Позаду лишилася перемога і поразка. От тільки поразка виявилася не однієї людини в особі Юлії Тимошенко, а передусім важкого і тернистого шляху, яким Україна намагалася йти майже десять років. Поки важко казати, чим обернеться для Неньки влада В. Януковича, але вже чітко можна сказати, від чого українці відмовилися, обравши цю людину на президентську посаду. Згадаймо цей шлях, не дивлячись із розчаруванням, а спробуймо згадати з гордістю, бо це – наша історія, і, ще не так давно, - наш вибір.

На початку 2000 року Україна ще тільки починала спинатися на ноги, будуючи своє незалежне майбутнє. Численні пережитки радянщини (як колись феодалізму) заважали формувати нову владу, унеможливлювали швидкий прогрес. Віковічні кризи, дефіцити бюджету вміло маскувалися ЗМІ. Громадяни тільки почали забувати тачки-кравчучки, на яких перевозили свій дрібний крам до стихійних базарів, щоб отримати кошти на життя. Деякі дослідники вважають, що в цей час на пострадянському просторі закінчився нарешті процес первісного накопичення капіталу. Здавалось, ось-ось новостворена держава почне здіймати до неба не руки у молитві дожити до завтрашнього дня, а домни та хмарочоси, які цей день забезпечать. Надія на завтрашній день призвела до росту громадських організацій, піднімав голову, отруєний в СРСР, український націоналізм. Статус «українець» тепер став не основою саркастичних анекдотів, а підґрунтям для хоч і своєрідного, проте патріотизму.

Доказом того, що українці стали на шлях демократії та відступу від російського колоніалізму стали акції «Україна без Кучми» (надалі УБК). Важливим приводом до тих подій стало вбивство журналіста Георгія Гонгадзе, який зайшов «надто далеко» у своїй діяльності. Перша акція УБК відбулася у грудні 2000 року. У подальших подіях протистояння влади і власного населення з боку останнього взяли участь 24 партії та організації, зокрема УНА-УНСО (націоналістична організація, вироджена діяльністю СБУ та внутрішніми чварами у сучасності). Вперше у Києві під одними прапорами стали комуністи, націоналісти, соціалісти та демократи. Проте, як і у випадку із багатьма іншими першими спробами населення скинути авторитарну владу, УБК не вдалася. Прогресивні лозунги, вилиті на віками накопичувану ненависть до авторитаризму, помножені на радикалізм мас призвели до масових бійок. Саме в цей час виділилася група теперішньої політичної еліти, за впливовістю порівнюваної хіба з новою шляхтою Хмельницького у XVII столітті. Гучно про себе заявив Ю.В. Луценко, який через кілька років змінить боротьбу із ОМОНом на контроль над ним.

Саме так починалася українська демократія. У перших бійках, у лозунгах та політичних баталіях. Внаслідок розколу у наближених колах Л. Кучми, було звільнено прем`єр-міністра України Віктора Ющенка. Вкрай швидко останній пристав до опозиції, зробивши в її лавах чудову політичну кар`єру.
Водночас, задушена кийками та сльозогінним газом, УБК лишилася жити у серцях тисяч молодих революціонерів, які чекали і надіялися на справді вільну Україну і справді демократичну владу.

Наступний шанс щось змінити на краще українцям випав у 2004 році. Леонід Кучма мав передати булаву комусь із двох гетьманів двох поляризованих Україн. 2004 року передував небувалий підйом патріотизму. Українці чудово представили батьківщину на олімпіаді у Афінах. Руслана Лижичко виграла конкурс Євробачення. Підняли голову опозиційні демократичні та націоналістичні угруповання. Набув поширення і нарешті став на тверді ноги дрібний бізнес. Нарешті преса почала піднімати питання ОУН-УПА, докорінно почали вивчатися голодомори, зростав інтерес до вивчення історії держави, яка стояла на порозі демократичних перетворень.

Протистояння між кандидатами в президенти було жорстким на всіх рівнях. Янукович, підтримуваний Москвою та дійсним президентом, покладався на східні та південні області, які внаслідок численних геополітичних перетворень стали позиціонувати себе не стільки українськими, як російськими регіонами. В. Ющенко – лідер опозиційних сил, підтримуваний (у багато чому на словах) Заходом, спирався на центральні області та патріотичний Захід України. Межа протистояння двох кандидатів пролягла ледь не по Дніпру, готуючи щомиті створити на Україні знову два береги для двох народів. 22 листопада 2004 року результати виборів, які пройшли із віроломними фальсифікаціями небаченого розмаху на користь кандидата В. Януковича, були визнані недійсними опозиційними силами та спостерігачами з країн західних демократій. Попри політичну втому та злиденність великого прошарку українського народу (що само по собі призводить до пригнічення мас) значна частина населення міст і сіл, невдоволена результатами виборів, бере участь у мітингах та акціях протесту по всій Україні. 23 листопада на Майдані Незалежності збирається до 500 000 чоловік щоб підтримати кандидата від опозиції. Міська влада Києва та Львова відмовляється визнати результати виборів. Не бажаючи бачити Україну демократичною та вільною Росія та її сателіти (Вірменія, Китай, Казахстан) вітають Віктора Януковича із отриманням посади. Боротьба за Україну у 2004 році ледь не вилилася у криваве протистояння. За наполягання В. Януковича та мовчазної згоди Л. Кучми до Києва почали стягуватися частини бронетехніки для придушення опозиційних виступів. З Росії, особливо зацікавленій у колоніальній Україні, для тих же цілей до Києва прибуває спецназ «Вітязь». Значна частина будівель стратегічного значення у Києві заповнюється спецназом різних підрозділів міліції та армії. На відміну від поширеної думки, помаранчеві теж готувалися в цей час до війни – під Києвом розгортався штаб для бажаючих пристати до опозиції патріотично налаштованих частин. Розроблювалася танкова символіка, яка мала розрізнити бронетехніку помаранчевих від військ, контрольованих Януковичем, Кучмою та Москвою.

Невідомо що зупинило катастрофу, але перевибори 26 грудня 2004 року привели до влади В. Ющенка та його команду, хребет якої склали представники партій «Наша Україна», БЮТ та Соціалістичної партії. «Біло-сині» - прихильники Януковича пішли у опозицію. Варто зазначити, що саботування проросійськми силами, на чолі з тодішньою опозицією державотворчого процесу на Україні 2004-2010 років мало місце щоденно і на всіх рівнях.
Розглядаючи ті події під тиском років, що минули, варто помітити, що серед обіцяного Ющенком та його командою здійснити вдалося мало. Фактично єдиним досягненням нової влади стала відсутність цензури, якою миттєво скористалися опозиційні сили. Бруд, що лився на нову владу, переходив усі розумні межі. Проросійські сили паплюжили державні символи, прикриваючись своїми правами, щедро наданими помаранчевою владою усім. А дарма.
Революція не зуміла захиститись. Окрім натиску проросійської опозиції, нову владу розколювали внутрішні чвари. Вже на початку 2005 корабель революції отримав ледь помітну пробоїну – його масово почали покидати націоналісти. Організація «Тризуб», яка мала найбільше наметів на майдані у 2004 році, відмовилася від подальшої підтримки демократичних сил вже у 2005. Вересень цього року наніс великий удар по єдності демократичної влади, яка, попри все, тримала великий рейтинг серед все ще зромантизованого населення. В цей час намітився і дедалі поглибився розкол між двома головними фігурами нової помаранчевої влади – В. Ющенко та Ю. Тимошенко.

Оминаючи політичні баталії 2005-2009 років, варто зазначити, що в цей час новій владі довелося відмовитися від гарних слів та передових лозунгів і будувати. Але будувати нова влада виявилася не спроможною. І не варто шукати винних в особі проросійських елементів. Більшовики у жовтні 1917 змогли прийти до влади й утримати країну у повній зовнішньополітичній ізоляції в умовах громадянської війни. Українцям же і в 2005 як завше хтось заважав.

У період з 2005 по 2010 рік населення почало відходити від справ політичних. Розчарування у революційних здобутках, чвари в омріяній колись владі, та загальнодержавна криміналізація призвели до остаточної втрати діалогу між чільною владою і населенням. Ударом по демократії і здобуткам революції стала також світова економічна криза, яка хоч і не завдала великих руйнувань економіці, проте болісним осадом бездіяльності влади лягла на серця вчорашніх патріотів та революціонерів.

Користуючись падінням авторитету колишніх помаранчевих на арену вийшов В. Янукович. Опозиційні поневіряння, здавалось, не тільки не послабили його, а навпаки надали нових сил.

Протистояти колишньому «зеку» та ініціатору фальсифікацій 2004 року із помаранчевої команди у 2010 році змогла тільки Ю. Тимошенко, нещадно критикована всіма політичними і неполітичними колами. До цього часу революція вже давно впала, але лишилися нечисельні здобутки – свобода слова, демократизм і всюдисущий лібералізм та ціла низка нововведень у багатьох сферах життя суспільства. Українська помаранчева революція відгукнулася у цілій низці країн пострадянського простору (але, водночас, ідея безкровності революції, ожила лише в Україні 2004 року).

Погляньмо на тенденцію – 10 років українці йшли шляхом демократичних перетворень у напряму Європи та національного самовизначення. І от тепер, під тиском обставин і власних амбіцій, ми просто відмовляємося від цих 10 років. От нам вже не важлива доля нашої мови, яка за програмою В.Ф. Януковича зробить перший шлях до нового забуття. Не має значення наш вектор на Європу, від якого теж однозначно відмовиться учорашня проросійська опозиція. Не має значення, даруйте, просто навчання, якщо навіть перші особи держави не можуть правильно назвати прізвище поетів та ототожнити їх із літературними творами.

Не варто бути генієм пера, щоб сказати: народ який обирає владу - достойний цієї влади. Певне не доросла ще Україна до Європейського шляху розвитку. Не доріс ще народ до освічених та некримінальних президентів. Не доросла ще демократія, до того, щоб боронити себе. Сьогодні ми стаємо свідками як падає яструб нової Української Революції, яка не зуміла себе захистити.

І питання далеко не в Тимошенко чи Януковичеві. Це всього лише два політичних лідери, які, напевне, підуть подібним шляхом. Питання в тому, що українці добровільно змінюють парадигму свого розвитку, як завжди шукаючи світле майбутнє у зміні влади.

Споглядаючи на колишню помаранчеву владу у всих її темпоральних змінах, згадаймо й те, що шлях, запропонований нею для України, був далеко не найгіршим. У будь-якому випадку цей шлях – вже наша історія і її не варто судити.

[Боцман Боб]

Уважаемый Гражданин!
Как всегда хорошая статья, и как всегда неоднозначные выводы. Спорить не хочу. Предлагаю сотрудничество. Давно болен идеей написать историю Украины, которая дала бы ответ, на мучающий многих вопрос: «Почему мы живем так, как живем?»
Рабочее название: «История формирования менталитета современного украинца»
Предлагаю совместно описать основные, на мой взгляд, исторические периоды и события, которые послужили водоразделами между нами и Европой и повлияли на формирование менталитета.
1. «Моя хата с краю» в момент дерибана наследия Римской империи
2. Призвание князей и утраченные возможности
3. Принятие христианства по византийскому образцу
4. С татарами против Европы, а не наоборот
5. Речь Посполита – из трёх народов – самый бесправный
6. Освободительные войны Хмельницкого и предательство старшины
7. Мазепа. Причины поражения
8. УНР – «грабь награбленное» ближе, чем «Ще не вмерла»
9. Вторая мировая: Германия, СССР, УПА
10. Новейшая история
11. Перспективы
Все оформить комментариями, версиями, аналитикой
Изначально предлагаю более академичный формат, чем форум
Может получиться.
Если есть и другие желающие – на связи.

[Громадянин]

Історія - це все надто суб"єктивно. Саме тому її не може написати одна людина з одним поглядом на життя. З вашими пунктами згоден, але для мене лишається загадкою, чому ж така нелюбов до часів ЦР? Ну не всі ж крали. а повстання, що в той час відбувалися, мали надзвичайно багато причин. Думаю, якби сучасне населення було в тих умовах, то грабунки були б куди більшими. Не варто засуджувати доведених до відчаю. До речі, ваша позиція у цьому питанні особисто мені цікава. Звідки така впевненість? Чому непоміченими лишаються пизитиви Української Революції?

[Боцман Боб]

Спорить с тем, что история наука субъективная – смешно. Даже в таком разделе, как хронология, трудно добиться полной объективности. Мне же, все-таки хочется поспорить с избитой фразой: «история учит только тому, что ничему не учит», и внести в нее элементы прикладной науки. С этой целью и предлагаю Вам участие в проекте. Не найдя причин, нельзя бороться со следствиями.
Что касается ЦР, то к этому периоду утраченных возможностей, отношение такое же, как и к другим, если не считать, что тут наша «немощность» познается в сравнении. Финны смогли отстоять независимость. Поляки доказали, что «польска не згнила» разгромив уже, практически, регулярные армии Тухачевского и Буденного. Мы же не смогли остановить пьяных матросов Муравьева, противопоставив им горстку необученных пацанов. Думаю, что в наше время, похожая ситуация принесет похожий результат.
Что касается «доведенных до отчаяния», то оправдание довольно спорно. У тех же поляков было не слаще, их давил ещё и религиозный гнет. Да и ареной 1 мировой войны Польша бала не в меньшей степени. Но они смогли найти в себе силы и отстоять независимость. У нас же, всё закончилось размахиванием флагами на митингах и надеждами, что кто-то, а не я спасет Украину, подставляя чужую, а не свою задницу под большевистские пули.

[Громадянин]

Чіткі цілі "проекту" в студію, і почну стяжати матеріали.

[KappA]

народ купили и все!

[Громадянин]

Чи можна купити одразу всих (чи навіть половину України)? тут з вами не згоден. Навіщо купувати, якщо у нас і так на три українця два зрадника.... і, що цікаво, зрадниками виявилися і перші і другі....