Хамовита претензійність

[Олесь Вахній]

Куций розум хама винахідливий на пошук виправдання власній недолугості. Аргументи, котрими він послуговуватиметься, вражатимуть розміром абсурду й безглуздості. На противагу їм, богобоязливі діти світла (маю на увазі наділених належними талантами патріотів) скромно рятуючись від морального й фізичного перевтомлення й вбивства власних нервових клітин, слухняно втілюючи в життя одну з порад Христа не сипати перед свинею перлів і бісеру, ухиляються від виснажливих і здебільше беззмістовних дискусій (чи то б пак малоконтрольованих в царині лексики словесних баталій). Дійсно, небезпідставно викликаюча огиду в послідовників божевільного Магомета тварина, так і не зрозумівши вартості побачених камінчиків, втопче їх в багно, а позбавлені або честі, або гідності, або найелементарнішого такту (а нерідко всього цього разом, а на додаток ще й відповідного власному віці життєвого досвіду й вміння надавати тверезі оцінки), будь-яку чесноту висміють як ознаку недолугості й «невміння крокувати в ногу з часом». Погоджуючись з наявністю логіки в діях свідомих власного призначення, водночас дозволю собі рішуче засудити таку поведінку. Сором`язливо-боягузливе уподібнення до страуса котрий в разі небезпеки ховає голову в пісок, свідчить про нашу слабкість, й жодним чином не врятує українське суспільство від всепоглинаючого наступу третьосортності й брутальної нівеляції відвічних та довічних вартостей. Дискредитуючо-дискримінуюча саме поняття культури брутальна примітивізація й профанація заповіджених Творцем, і впродовж довгого часу культивованих людством чеснот, є ганебною й водночас потребуючою всебічного поборення реальністю. Тож почуваючись зобов`язаним супроти минувших, нинішніх, й прийдешніх поколінь співплемінників, благаючи в Всевишнього сил не збочити з обраного шляху, берусь покласти й власну лепту в скарбничку захисту витвореного рідним народом світосприйняття.

Укотре з сумом й болем доводиться констатувати, що задекларована на папері незалежність, жодним чином не наповнилася реальним змістом. Як і в часи брутальної окупації, обивателі (а їх в нашому суспільстві більше ніж достатньо), продовжують формувати власний світогляд під впливом безперешкодно гарцюючою нашими палестинами «продукцією» вчорашнього окупанта. Речі потрібно називати власними іменами. Мавпована з не найкращих західних зразків естрада (хтивий Кіркоров, розбещена Пугачова, аморальні «татушки» й решта «вічноп`яних), примітивна, позбавлена найелементарніших норм пристойності й виховуюча виключно садистські схильності кінопродукція («Бандитський Петербург», «Брат», «Бумер»), беззмістовні й безкінечні (запозичені з латиноамериканських) телесеріали), узаконююча нівеляцію гідності й колишні загарбання «патріотична (в дійсності шовіністична) лірика («Любе», Маша Распутіна), дегенеративні й сприяючі всебічній дебілізації КВНи й “шоу”, продовжують труїти душі ще так і не пізнавших смак реальної (а не цинічно-бутафорної) незалежності. Облишмо демагогічні, безглузді, недоречні, й шкідливі закиди про необхідність спочатку витворити щось власне, цивілізоване, й якісно вартісніше. Хам жодних правил не дотримується. Ставлячи йому перешкоди (в даному випадку існує потреба в цілковитому очищенні українського інформаційного простору від його присутності), ми узабезпечуємося від подальшого духовного й фізичного вимирання. Бажаючим дискутувати нагадаю, що зрівнювати в правах й можливостях насильника (москвинів) й жертву (українців) аморально й вкрай несправедливо.
Теперешні українські інтелектуали позбавлені змоги й можливості (як з об`єктивних причин, так і внаслідок занадто великої замкненості в власному колі) дієво впливати на формування свідомості загалом. Уникаючи «конфліктних ситуацій», вони на кожному кроці відхрещуються від націоналізму, й з піною на вустах переконують в пошані до «справжньої, а не масової російської культури». Не на той млин л`єте воду панове. Кличу вас свідомо прирівняти «пересічного росіянина» до компартійного блюдолиза й наркомана Висоцького, перелюбника, царського підлабузника, й зухвалого україноненависника (пригадайте якщо не читали його більше ніж огидну «Полтаву») Пушкіна, п`яницю й ґвалтівника Єсеніна, сифілітика Маяковського. Не ковтайте валідолу, й не звинувачуйте мене в ксенофобському русофобстві. Вся «творчість» цих «порождінь єхидни» не варта навіть бруду з-під нігтя маорійського тубільця. Водночас, прошу не спримітизовувати до абсурду справедливу критику культури Хама. Це загрожує падінням до його рівня.

Уже понад десять років неабиякої відомості в колах шанувальників необтяжливого для розуму чтива набула писанина московського прозового борзописця Бориса Акуніна. Обмину поза увагою його етнічне походження, котре згідно повідомлень бульварної москвомовної преси, спричинилося до певних побутових незручностей. Баєчка покликана виключно для дешевої реклами, й нічого спільного з правдою не має. Вже не одне століття звавілонізована Московія з радістю сприймає в свої цупкі обійми безпринципних запроданців всіх походжень, тож скаржитися на невизнання й непошану Акуніну геть не доречно. Тим паче, що відразу після появи в світ його ідіотських «літературних проектів», в побудованій на фінських болотах «білокам`яній столиці» знайшлися зацікавлені в екранізації жодним чином не захоплюючих дух, але досить-таки претензійних на видовищність псевдоісторичних бойовиків щедрі «меценати». Шила в мішку не сховаєш. Справедливо покритикована й цілком заслужено облаяна російська історіографія, вже давно шукає шляхів й нагоди задля реабілітації. Писанина Акуніна виявилася більш ніж доречною. Шануючи принципи демократії й толеруючи багатовекторність світової політики, з скрипом в зубах погоджуюся визнати за ним «право на власне трактування історії». Всяка жаба власне болото хвалить. Прикрість викликає інше. Окремі україномовні видання вгледіли в його писанині щось варте уваги, й заходилися вихваляти, а подекуди навіть рекламувати «талановитого репрезентанта нової хвилі історично-детективного жанру». Ой-ля-ля! Невже редактори, журналісти, й критики україномовних видань настільки обмежені, що не вміють відрізнити ахінею від таланту? Сподіваюся, що ні. Сумні реалії свідчать, що більшість з них навіть не оскверняли себе переглядом й дослідженням традиційно низькоякісної московської писанини, а ті що наважилися опублікувати йому дифірамби, виконували замовлення геть не українських за складом й змістом (але таких що ганьблять Україну фактом функціонування на її теренах) рекламних підприємств. Утримайтеся від подальшої безпринципності панове. Після фізичної смерті (але не тіште себе наявністю часу для запізнілого каяття, оскільки це може трапитися і в цьому дочасному житті) Господь спитає за (нехай і несвідоме) долучення до духовного винародовлення рідного народу.

Як правило, вартість художнього твору визначається цікавістю сюжету й формою викладення. В останньому Акунін дійсно засвідчив наявність певних ознак таланту. Не кожному нині вдається збагатити власну мову віджилими, але цілком доречними архаїзмами. Проте ця «родзинка» жодним чином не приховує сутності літературного браку. Майже всі «шедеври» Акуніна починаються з «газетних вирізок», й після коротенького викладу сутності якоїсь жахливо-кривавої події, складаються з цитувань листів окремих, або й переважної більшості героїв. Не вирізняються жодною оригінальністю й сюжети. Ба, навіть більше. Правоохоронцям в царині захисту інтелектуальної власності варто порівняти їх сюжетами кількох доволі знаменитих детективних вигадок західних та дореволюційних авторів, й факт крадіжки не потребуватиме жодних спростувань.

Бакардійський принц Флорізель набув неабиякої відомості на теренах ще радянського простору з дешевенького, але за тогочасними стандартами «касового» фільму. Певно пригадуєте сюжет: спадкоємець престолу стає свідком спроби самогубства художника, й вмовлянням переконує його відмовитися від задуму. Згодом, не повідомивши власної ваги та крісла в суспільній ієрархії, долучається до членства клубу самогубців, й знешкоджує його жорстокого, підступного, й цинічного (проте водночас винахідливого й чомусь гидуючого кров`ю) чільника й ідеолога. Фінал традиційний для західного хепі-енду (щасливого кінця). Загартувавшись труднощами й негараздами (а як же без них), повернули зневіреним надію, а спонукаючого до гріховного переходу з життя в небуття справедливо покарали.

Сюжет й навіть події Акунінської «Коханки смерті» стовідсотково перегукуються з походеньками бакардійського принца. Спочатку декілька загадкових й водночас шокуючих громадськість самогубств (серед них й майстер пензля), (про них на перших сторінках волає преса), потім розчарована життям героїня отримавши відповідну рекомендацію долучається до членства специфічного клубу, в котрому також ( як і в «справі Флорізеля») є власний таємничий обряд визначення «обранця смерті». Жодної оригінальності, й анінайменшого натяку на нову й свіжу думку. Невідомо звідки випюрнувший (й водночас всезнаючий) переможець кількох автоперегонів пан Благовольський (ну чим не принц?) руйнує наставлені для слабодухих тенета, виводить непоганого психолога Дожа (чільника клубу) на чисту й прозору воду, й примушує членство змінити погляди на власне буття.

Позбавляючи самодурів й дурисвітів аргументів на користь випадкового збігу, дозволю собі ще одне порівняння. Буду безмежно вдячним шанувальникам детективно-пригодницького жанру в ігровому кіно, (реалії такі, що цей засіб мистецтва є суттєво активнішим чинником донесення до загалу інформації, аніж художня проза), коли пригадають придбану в «загниваючого Заходу» для радянського кінопрокату ще в 70-их рр. минулого століття стрічку «Екіпаж до Сінгапуру». Нагадаю сюжет: все дійство відбувається на борту величезного пароплава. Принишклого серед пасажирів вбивцю шукає професійний й вже немолодий слідчий. Досвід й кмітливість дозволили йому звузити коло підозрюваних до кількох осіб. Зведені докупи підозрювані, не маючи на початку ані найменшої уяви про причину уваги до власних персон, з часом починають небезпідставно нервувати й навіть ворогувати, а несприятливі обставини примушують вбивцю вдатися до ще кількох актів насильства з трагічною кінцівкою. Напередодні прибуття до кінцевого порту мандрівки (не без сторонньої допомоги звичайно) вбивцю таки знаходять й знешкоджують. Акунінський «Левіафан» - ще один приклад безсоромної крадіжки. Геть всі його герої (комісар Гош, Ераст Фандорін, корабельний лікар Труффо, ба і навіть ряд салонних розмов) мають прототипів в щойно коротенько викладеній детективній екранізації. Вартим уваги є й такий факт: певно віддаючи данину «євразійському вибору Росії», Акунін в обох «романах» затесав й японських самураїв (Гендлі «Коханка смерті», й Аоно в «Левіафані»).

Вже чую істеричні голоси захисників Акунінського плагіату:

- Не морочте голову, це подобається читачеві.

Не лицемірте панове! Не читачеві, а штучно утримуваному вами в стані деградації плебсу. Содоміту теж подобається його ганебна схильність, але це жодним чином не свідчить на користь навіть думки про толерацію збочення. Тому й кличу шанувальників детективно-пригодницького жанру ухилятися від марної трати часу й псування смаку. Загальновідомо, що копія (навіть та, котра прагне якомога далі дистанціюватися від першоджерела) суттєво гірша від оригіналу.
Олесь Вахній.

[Мишка]

Олесь. Шли бы вы с этого форума...

[Наклофен]

Володимир Винниченко
"Уміркований " та " щирий"
(Лист чоловіка до жінки)

Оце, Ольго, пишу тобі з самої тюрми. Найшовсь добрий чоловік, що згодився кинути в ящик, минаючи тюремне начальство. Попав-таки на старість.
Все вийшло з-за того божевільного Недоторканого. Знаєш його? Той самий, що був у нас торік на Великдень і мало не побився з справником за те, що цей назвав українську мову "великорусским наречием". Пам'ятаєш? Такий високий, здоровенний чолов'яга з довгими козацькими вусами. Раз у раз ходить в вишиваній сорочці з стьожкою. Та, мабуть, пам'ятаєш. Так оцей гевал і посадив мене.

Я вже мав виїжджати додому та на гріх і подумав собі: "Ану, дай зайду до своїх, до українців. Та й заходжу до української книгарні. Каюсь, розпустив я трохи язика там з ними: досталось-таки правительству за причіпки до нашого рідного слова. Ну, якось воно так вийшло, що Недоторканому теж по тій дорозі треба їхать, що й мені. Ми й умовились увечері зійтись і разом їхати до поїзда.

Тільки це вже перший і останній раз я їздю з щирими українцями. Дав уже зарок собі: як побачу де якого щирого українця, десятою вулицею обминатиму. Буде з мене цього сорому та горя, що тепер маю. Мені б уже з тої хвилини, як він до мене в номері причепився, треба було б одкараскатись від його. Плюнуть і не їхати з ним. Але ж якби ж то знаття! А то думаєш собі:
"Свій чоловік, українець... Треба піддержувати національну справу. Годі сидіти по хуторах..." От тепер за це й попосидь у тюрмі. Треба було, як розсердився він у мене в номері і хотів іти, не вдержувати, а я, наче чорт розум одібрав, почав ще умовляти його. А розсердився він, бач, того, що я одяг комірчики з галстуком, а не вишивану сорочку з стьожкою. Насилу виправдався тим, що сказав, ніби забув узяти з собою сорочку. А то вже і "ренегат", і "кацап", і "зневага національної культури". На смерть образився.

Ну, все-таки поїхали разом... А на вокзалі знов. Пішов він білети купувати. Жду я його. Жду, жду,- немає. Що таке? Ану, дай піду пошукаю. Іду до каси, дивлюсь: народу, народу там. А коло каси стоїть жандарм, а проти його Недоторканий і щось сердито кричить. Прислухаюсь я.

- Він не має права! - чую, говорить Недоторканий.- По маніфесту усі мови рівноправні... Він повинен розуміти мене. Скажіть на милість, шишка яка:касир нещасний!
Жандарм перебиває його.
- Та плювать мені! - гука Недоторканий.- Хай позиває! Він на Україні, а не в Кацапії, мусить і балакати по-українському!

От я жалів потім, що тут його не арештували! На моє нещастя, якось обійшлось благополучно. Чи жандарм дурний був, чи хто його зна. Взяли ми багажного і пішли в вагон.
А вже вдарив перший дзвінок. Багажний пхав-пхав на полицю наші чемодани, але там вони не поміщались, він і поставив одного під лаву. Недоторканий це побачив.
- А хіба на полиці не можна? - каже до того.
- Что-с? Полицию? - не зрозумів той.
- Ничего, ничего,- поспішно вмішуюсь я і починаю шукати в гаманці злота.
- Ти - українець? - тим часом похмуро звертається Недоторканий до багажного.
- Как изволили сказать? - ввічливо нахиляється цей.
- Хохол ти чи кацап?
- Я-с? Хахол! Самый настоящий хахол! Чернигов-ской губернии.
- А по-своєму й говорити не вмієш?
"Ну, от! - думаю.- Ще з цим зчепиться! Ну, й пеня!" А тут, як на зло, ніяк злота не найду. А гривеника дать мало, двадцять копійок багато.
- Давненько из деревни, барин. Запомнил по-мужицкому,- делікатно посміхається багажний, поглядаючи на мої руки.
Недоторканий ще більше похмурюється:
- Та не "по-мужицькому", а "по-українському"! Мужики всякі бувають. Є мужик француз, є німець, є поляк... О! Є і пани такі ж самі...
- Да! - зітхає багажний.- Всякие, значит, народм... Б'є другий дзвінок. Багажний переминається з ноги
на ногу, подивляється на мої руки. А тут злота, як
навмисне, нема. Плюнув я.
- Чи нема,- кажу,- хоч у вас злота, Даниле Івановичу?
- Злота? Добре... А свою рідну мову сором забувати. Нас і так скрізь забувають... От касир цей... Сволоч! Ще арештувать хотів... Бач, бюрократ кацапський!.. Злота, кажете?
- Злота, злота.
- А наш брат галушка мовчить... Та чухається... А кацапня хазяйнує собі... Культуру свою...
- Барин! Мне некогда... Идтить нада, второй звонок,- несміло перебива його багажний. Недоторканий грізно дивиться на його.
- А ти по-своєму сказати мені не вмієш?
- Я, барин, человек занятой... Позвольте за труд... Мне некогда политикой заниматься...
- Ні, стій! Я тебе не про політику.
- Данило Івановичу,- умішуюсь я,- бог з ним, пошукайте злота.
- Ні-і! Підождіть. Треба вчить. По-своєму, питаю, ти не вмієш сказати?
Вже й пасажири починають звертати увагу. Багажний стискує плечима і з усмішкою дивиться на якогось панка, що цікаво загляда до нас.
"Ах, ти ж боже мій! - думаю.- Знов скандал буде".
- Данило Івановичу! - благаю вже.- Та пустіть чоловіка.
- Ні, підождіть... Ось ти скажи мені: як того чоловіка назвати, що матір свою забуває? Га?
Б'є третій дзвінок. Багажний стріпується, робить сердите лице і рішуче говорить:
- Позвольте, барин, за труд, а то я жандарма буду звать. Что это такое в самом деле.
Зачувши "жандарма", я прудко виймаю двадцять копійок і суну багажному в руку. Він вмент зникає.

Недоторканий хитає чогось головою і кладе гаманець у кишеню. Рушаємо. Я зручніше вмощуюсь, з полегкістю зітхаю і починаю дрімати. Славно так задрімав був, коли це чую - чийсь знайомий голос вигукує:
- Україна спасла Росію!
Я розплющую очі і озираюсь. І уяви собі: коло нас цілий мітинг. Десь набрались селяни, студенти, робітники, якісь панки, жиди - словом, чисте народне зібрання. А посеред усіх ораторствує Недоторканий.
- Україна спасла Росію! - кричить мій Недоторканий.
- Почему же Украйна? - питає його якийсь білявий студент.
- Бо Росія ще спала, як наші селяни в 1902 році підняли повстання.
- Извините,- каже студент.- Вы ошибаетесь. "Ага! - думаю.- Найшовсь-таки благоразумний чоловік".
- Извините,- каже,- революционные действия бывали в России еще раньше полтавских беспорядков. Если уж говорить о спасений, то спасла Россию только интеллигенция й народ.
"Оце так!" - думаю, коли раптом на верхній полиці, що коло вікна, хутко підводиться якась панна і кричить:
- Вот именно, если уж хотите, то ваша интеллигенция очень й очень слабо подняла знамя революции. Да, да! Она только сумела пойти (да й то ковыляя) за тем знаменем, которое поднял пролетариат. Я, конечно, говорю не об интеллигентных рабочих, а о буржуазной интеллигенции. Она, как й везде й всякая буржуазия, сейчас же изменила делу свободы.

"Ну,- думаю,- аж тут мені каюк: заарештують".
Так воно й сталось. Воно б, може, й не сталось, та надала нечиста сила вмішатись знов до балачки Недоторканому. Ото трохи осадили його, він був і замовк. Я вже думав, що так і мовчатиме. Та куди там, так, бачу, і рветься, щоб щось своє вставить. Та поки України не зачіпали, ще здержувався, а як щось там хтось сказав, так його й прорвало. Україна - це все одно, що болячка йому. Ледве торкнись, він уже як скажений робиться. Я навіть і сердитись на його дуже не можу, бо бачу, що це просто нещасний чоловік. У його ж тільки й думки, що от той балака не по-українському, а той не признає українського. Вже ж і я сам люблю неньку Україну, кохаюся в рідній мові нашій, шаную батька Тараса, ну, а щоб отако вже тільки й думати про те, то це вже я не можу. Він згодний навіть на те, щоб насильно землю одібрати, аби завести свою самостійну Україну. Ну, а я цього вже не можу. Україна Україною, а земля землею. Отже скажи йому це, хіба послухає? Аякже! А це то й погубило його й мене. Вийшло це так. Надало комусь там сказати між іншим, що, мабуть, Польща здобуде собі таки автономію. Я проти волі глянув на Недоторканого. Дивлюсь, напруживсь він, видно, чекає чогось. Ті перевели розмову на інше. Тоді Недоторкаяий перебива їх і суворо так питає:
- Ну, добре. А що ви скажете про Україну? Ті спершу й не зрозуміли.
- То єсть, что "про Украйну"? - питає хтось.
- Та от, Польщі автономія, а Україні?
- Может быть, со временем й Украйна будет автономна.
- Та-ак? - саркастично посміхається Недоторканий.- Дуже вам дякуємо! Красно дякуємо...
- А вы разве против зтого? - питає білявий студент.
Недоторканий вмент суворо нахмурюється і з натиском говорить:
- Україна для українців. І ми не потребуємо вашої автономії!
Тут, дивлюсь, просовується наперед якийсь чорнявий студент в червоній косоворотці, який до того тільки вставляв за панну та за "пролетаріат" короткі фрази.
- Вибачайте...- звертається він до Недоторканого по-українському.
Той зразу пом'якшав, зачувши рідну мову.
- Вибачайте... Ви це про кого кажете: "Ми не потребуємо автономії"!
- Про нас, про всіх українців!
- Вибачайте,- посміхається студент,- я сам українець, але можу сказати, що ви дуже помиляєтесь, коли беретесь за всіх одповідать. Українській буржуазії, та й то деякій тільки частині, може, потрібна самостійність України, але українському пролетаріатові вона зовсім не потрібна. Українському робочому люду, як і всякому, потрібна така політична форма, яка сприяла б його розвитку. От, наприклад, автономія. Але відокремлюватись цілком від своїх братів руських чи поляків йому зовсім не треба.
Недоторканий спершу аж оторопів. Потім як скочить:
- Як?! Та це ви хочете, щоб над нами й далі панували чужинці?
- Над нами панує бюрократія,- каже студент,- і так само, як і над тими ж чужинцями. Чужинці нам не вороги, а брати.
Бачу, Недоторканий починає сопти й червоніти, значить, сердиться:
- І це говорить українець? Ви - українець? У кацапській сорочці?!
- Українець.
- Та ви... ви кацапський прихвостень, а не українець! Ви...
- Чого ж ви лаєтесь? - похмурившись, питає студент.- Я з вами як з людиною говорю, а ви... як чорносотенець який-небудь...
Тут Недоторканий як спалахне, як ревне:
- Що?? Я - чорносотенець?! Ах, ти шпиг кацапський!.. Та я тобі.
- Это, действительно, какой-то черносотенец,- звертаючись до когось, промовив з усмішкою якийсь невеличкий єврейчик, що стояв коло Недоторканого. Той як почув, та, недовго думаючи, як розмахнеться, та зо всеї сили лясь того по пиці.
- Ось тобі, жидюго, "чорносотенець"!
Тут зчинилось щось неможливе. Єврейчик у крик, у сльози; студенти з піною у рота налізають на Недоторканого; Недоторканий махає кулаками, кричить. Господи! А тут якраз станція, ми й не чули, як поїзд став. Крик стоїть, аж у вухах лящить. Коли це зирк:пробирається крізь юрбу жандарм, тихо стало; хтось покликав - мабуть, якийсь сердобольний дурень. Недоторканий як побачив його, так і скипів.
- А! - кричить.- Так он ви які? За жандаром?..
- Врете!.. Мы не звали его!
- Брешіть ви самі! Ось дивіться, селяни. Бачите, як друзя народу уступаються за вас? Бачите, як вони борються з тими, хто боронить вашу національну честь і душу? От привели пса на мене.
- Позвольте, господин... В чем тут дело,- почав було жандарм, так де там, і слова скажений не дав нікому сказать.
- Беріть! Беріть мене! - кричить.- Я не боюсь ніяких жандарських лап! Ми зможемо постояти за ідею... Арештуйте нас, хапайте, тирани. Пане Самжаренко, ходім! Кацапня предає нас в "руки правосудія".

Можеш собі уявити, що зо мною сталось, як він випалив це до мене. Я зомлів, просто зомлів. Хотів крикнути, що я тут ні при чому, що я зовсім не винен ні в чому, і, як то буває у сні, не міг язиком поворушити. Думав, що кондрашка тут на місці гепне. Якось господь милував. Так мене й вивели, як задубілого. Очнувся аж у кімнаті якійсь.

От за це й сиджу тепер. Більш ні за що, клянусь богом. Як не благав, як не доказував жандармському офіцерові, не повірив і звелів одвезти у Полтаву. Учора привезли. Думаю, що тут випустять, смотритель тюрми обнадьожує. Та я й сам так думаю, невже ж таки їм повилазить, що я чоловік тихий собі.... Як ти думаєш, Олю?.. Приїжджай скоріше, голубко, та рятуй. Продай кабанців та позич у Митрофана Пилиповича з півсотні і виручай, Олю, бо не виживу. Тільки гляди, не продай кнурця, бо то дуже доброї породи. Твій чоловік Сидір Самжаренко.

P.S. А Недоторканий і тут не кається. Перелаявся зо всіма товаришами по тюрмі. "Геть,- кричить,- чортова кацапня з наших українських тюрмів! Чого поналазили сюди?!" Ну, й не ідол, скажи на милість?!

[tayatlas]

[Олесь Вахній]

Я комісар. Тікати не маю права.
Виниченка читав ще наприкінці 1989-го. Трішечки не в тему

[Иван Помидорофф]

Петя гулял в лесу и нашел под кустом ежика. Он принес его домой и ежик
стал жить у Пети. Днем ежик спал, а ночью смешно топал по квартире. Он
любил пить молоко и грызть соленые орешки. Петины друзья и одноклассники
заходили посмотреть на ежика. Он им тоже очень нравился.
Летом петина семья поехала на дачу. Ежика тоже взяли с собой. Hа даче
ежик стал жить в саду. Там он охотился на гусениц, жуков и червяков.
Ежик приносил пользу саду и огороду, там перестали водиться кроты. Еще
ежик очень любил купаться в тазу с водой. При этом он смешно фырчал и
плескался. К концу лета у ежика выросли очень длинные колючки, лапки
покрылись чешуйками. Еще у ежика выросли два рога, один спереди, другой
сзади. Глаза стали очень большые и фасетчатые. Ежик больше не купался в
тазу с водой.
И тогда все поняли, что Петя принес из лесу не ежика, а черти- что.(с)